Волинь - Сторінка 309

Його дні йдуть неспокійні, нервові. Його не тішить ні рілля, ні сад, ні чепіга. Біжить у поле, у ліс… Шукає самотності. По часі хоче бачити біля себе людей — живих, чогось спрагнених, неспокійних. Вирватись! Вирватись з цього місця! Воно засмоктує в глибінь… Ноги грузнуть по коліна, а тут треба йти… Завжди один і той саме наказ…

Через те він і сказав батькові, що відійде. Вирвалось з уст слово Україна, бо не міг його обійти. Не міг! Він уже зрісся з тим словом і його тягне далечінь, що простягавсь туди далі на схід. Ріки туди течуть, дороги туди біжать…

Думки все туди й туди летять… Боже! Чому не так є, як має бути?

У Провідну суботу Володько вийшов з дому й пішов. Ще сонце стояло високо. Напередодні випав перший весняний дощ. Все зазеленіло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свіжо так і тепло. Він пішов через поля до «предатків», потім вузькою дорожиною до Одерадівського березового гаю. Тут повернув праворуч й розмитою дорожиною пішов униз до села. Перейшов село, долину, річку й пішов на гору.

Коли вийшов на рівне до Тетильківської діброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далі так само на схід, все на схід… Там десь у тих полях границя… Переступити її ось так, як цю межу, і йти собі по землі. І там так зелено, так свіжо, так гарно. І там люди свої, і села, і яри, і гаї різного дерева.

Ще сподівався Володько, що зустріне тут Наталку. Вона має десь вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя…

Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.

Василь засмалився від сонця, вуса його підросли. Одягнений у чорне. На ногах черевики.

— Що нового в Дермані? — питав Володько.

— Нема, Володьку, нічого доброго, — сказав рішуче Василь. — А потім продовжував перервану розмову з Матвієм:— Ціле Застав’я — все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали.

Ще довго оповідав про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:

— Не встигли тоді викупити… Ах, дерманці, дерманці! Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо, навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше…

А Василь так і зрозумів…

— Знаєте, дядьку, — сказав він на Матвієву мову. — Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна… Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни…

Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!

Ось, наприклад, — провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився «наприклад»? Раніш все казав «например»), — В нас помер Ферапонт Яковлевич…

— Ферапонт помер? — раптом перебив Василя Володько. — Що йому?

— Помер, — коротко відповів Василь. — Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка… А був він уже другий рік… Ну, ніби директором, чи що… Народної школи. Тепер «семиклясувка»… Наш Андрій ходить до п’ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини… Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гімну… Почали вчити. Перший раз як заспівали… Діти нізащо не тягнуть… А тільки вийшов учитель — як вдарять свого… І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий…

Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих слідах іти. Прийшов розвідати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив…

Потім полягали спати.

Володько заснув не одразу. Розмова й настрій Василя піддали йому завзяття. Порішив знов іти в село й знов там працювати. Він є з роду Довбенків. А це міцні, тверді люди…

Другий день — Провідна неділя. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потім відходили набік, розстеляли на зеленій траві білі настільники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглі… Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Після кількох чарок робилося весело. Під вечір верталися, і зо всіх боків села було чути співи.

Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Надвечір Сергій сказав Володькові:

— Не хотів би часом зо мною?

— Куди?

— Побачиш.

Відділилися від хлопців і пішли просто селом. У селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають «Чарочку». Під вікнами бігають і бавляться «у цвіт» діти.