Волинь - Сторінка 308

— Чому? — запитала Ольга.

— Не маємо вас… Нема кому грати… Нема жінок…

— Беріть з села… Там стільки дівок…

— Не йдуть. Хлопці є, а дівчат нема.

Ольга на це не відповіла. Сиділа, зробилась зненацька поважною й мовчки дивилася вниз. Сонце досягало верхів каштана, і його тінь вкривала вже її ноги. Володько допоміг їй. відсунутись далі на сонце. На цвинтарі співали дівчата… Весь час в неладі баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько привітався з нею.

— Тобі, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового, Володю?

— Дякую. Нічого особливого, — сказав Володько.

— Я б ще трохи посиділа, — відповіла Ольга.

— Ну, ну… Але весняне сонце… Воно, знаєш?.. Виснажує.

Матушка сідає на краєчку старої лавиці. Обличчя її заклопотане. Руки тримає згорнені в пелені. Слухає Ольжині розважання, але їй не весело. Це триває деякий час.

Біля церкви вмовкають співи дівчат. Чути, заспівали «Христос Воскрес». Володько встає, прощається й відходить.

На цвинтарі перед церквою правиться вечірня. Скрізь повно народу. Хор співає великодні тропарі. Сонце поволі, спокійно сідає за церковний сад.

VIII

Великодні дзвони віддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях стояли в повітрі їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого місця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлітаються по всіх полях і застигають.

Кожний день щось ставалось нове. То розцвіли черешні, то підросли й пустили бульбахи півонії, то розгорнули перші липкі листочки косаті берези. На полях кожний день ішли орачі. Вони співали пісні, розгортали землю, сіяли зерно. На городах з кожним днем творились нові грядки. Хати були білі, ще великодні, осяяні сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух і клопіт. Олег від’їхав. Пан Гліб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдій лежить. Матушка бігає по господарстві. Решта хто де…

Село також працює. Сергій ходить на поденне до цегельні. Кіндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччині. Демид у полі. Йон їздить на Угорщину по дрова. Ілько працює в дворі.

Матвій має нову турботу. Володько хоче відходити. Куда? У світ, далеко… На Україну… Він так і сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її бачити цілу… Сходити її хоче вздовж і впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва — батько й син… Ні один не переміг. Обидва лишились при своєму. Матвій тоді подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай іде! Він так говорить, ніби Україна це його подвір’я, де він може йти, куди захочеться. Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на палі, і вдома. Ніхто, крім Володька, не знав, що з ним сталося.

Настя працювала на городі. Силу-силенну має тієї праці. Василинка мало може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останній рік. Прийде зі школи, візьме книжку й на город… Там присяде біля матері на грядці, в одній руці книжка, а другою поле зілля. При тому вчить:

«Бяла паєнчина стерніско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила…
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен,
Брацікові мему пєнкнон кошулєчкен…»

Мати довго, терпеливо слухає її, а після не видержує;

— І що ти, дитино, ото цілий час мелеш?

— То, мамо, така пісня…

— І ти то розумієш? — При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялі, запалі очі й дивиться на неї з жалем.

— Ну, мамо… Спочатку ні… Потім нам пояснюють. Знаєте, що то «кошулєчка»?

Мати поважно й здивовано дивиться, але не відповів Василинка сама пояснює:

— То сорочечка…

— А-а-а! — махає рукою Настя. — Таке воно тобі потрібне, як мені біда. Будеш з того щось мати… Господні Господи! Які ті люди… — додає зрезиговано й знову поле грядку.

Хведот у полі за копанкою скородить. Мати про нього казала:

— Но! Вже до тієї роботи пнеться… Можливо, хоч цей буде до чогось… Але надто вже він крутий.

Хведот дійсно крутий. Це ані Василь, ані Володько. В духовному житті він не бере участі. Воно для нього не існує. Він жиє кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, «дурний». Його читальні, вистави… Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина… Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван…

Володько сам знає, що він не пан і не Іван. Це і є причиною, що він тепер такий розгублений, такий не свій. Чує себе розірваним на кілька шматків. Знає, що йому поплутано всі стежки. Всі дороги, якими йшов до цього часу, перетято… Треба шукати нові. Бо ж він знає, що не тут, не в цьому селі його справжнє місце.

Але куди йти? Як? На це не дає ніхто відповіді. Ні рідні поля зі своєю вічною красою, ні предки, що нікуди не ходили — тут родились, жили й тут лишили могили, ані живі люди, що оточують Володька. Він тільки чує, що мусить іти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить переступити. Треба вирватись тільки звідси, з цього ось місця, з цього села. А там вже знов віднайде свою дорогу…