Волинь - Сторінка 263

Володько не стримався:

— Для мене? Працювали? Хіба то для мене. На, дай їм! Хай п’ють… Чорт з ними. Але працювали вони не для мене.

— Ну… — затупцяв Антін. — Хто там буде розбирати, для кого… Що виробили, то виробили. На чарку стане…

«Говори з кобилою отченаш, — думав Володько. — А це ж найповажніший парубок…»

Володько нарешті розплатився зо всіма, а решту сховав на «Просвіту». П’ятдесят тисяч зісталось, і то добре. Розпрощався з Олегом і Сергієм і пішов сам додому. На вечірці були Василина й Хведот, але ті вже, мабуть, давно сплять дома. Ніч уже минає. Ось на сході починає ясніти… Володько ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами, а він несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землі, а вона, здається, гнеться від його тягару. Але він йде, все йде, все ступає туди на схід, назустріч сонцю… Перебирав у думці всі вражіння, посміхався не раз, зупинявся і, здавалось, з кимсь говорив. Може, з’явилася перед ним синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав ті слова, що чув сьогодні…

Але все те разом — добре. Тепер, здається, зрушилось, тільки треба впертості й бажання. Коли дійшов до свого хутора, зупинився й ще раз глянув на село. Добраніч. Підем відпочивати. На перший раз досить. Завтра встанемо й будем рухатись далі…

III

Ані Матвій, ані Настя не були на виставі. Досить того, що й так ціла родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дітьми забратися, зоставити господарство на волю Божу і піти на фіглі-міглі дивитись. На Володька Матвій махнув рукою… Все одно не буде з нього господаря… Даремна річ. Ціле життя сам на ниві своїй дерся, і на старість, видно, приходиться самому товктися. Нема мені зміни, хіба в домовині, думав старий. Росли діти, думав про них, з-під землі рвав — думав, господарі будуть. А тут… Той пішов і не вернувся. Той все марить Бозна-що, все думає, все невдоволений. Йому бач вже тісно стало на своїй скибі, йому бач заманулося в світ. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати… Не буде з нього толку для господарства, — закінчує старий свою думку.

І коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли ліг і заснув кам’яним сном, Матвій тільки підійшов до його постелі, подивився, побачив його втомлене, виснажене обличчя й не сказав ні одного слова. Треба йти в поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотові:

— Слухай! Покорми коні, поки худобу виженеш…

— А Володько чому не встає, — відгризнувся Хведот. Він мусить тепер за Василину худобу на цілий день пасти та ще й дома працювати.

— Володько, — похмуро муркнув старий. — Володько вже не наш…

Після Матвій виволік плуга, підмазав коліщата теліжки, прикрутив міцніше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить все бути на місці.

Випив кварту свіжого з житнім хлібом молока й пішов. Настя все бігала, потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвій не промовив ні одного слова. Забрав коні, плуга й пішов у поле.

День видався ні добрий, ні поганий. По небу пливуть великі, мов гори, хмарини. Поміж ними прорветься десь шмат синього неба, часом і сонце на хвилину блисне, щоб кинуть на землю кілька тих байдужих променів.

Вітер віє з-над угорської долини. Ліс приспішено скидає свою оздобу. Жовті, ніби воскові, листочки відриваються від своїх галузок і летять Бозна-куди. В поле, на долину… Летять, летять, тріпочуться в повітрі, опадають, то знову підносяться, ніби бавляться чи змагаються з своєю долею. Деякі залітають дуже далеко, геть аж до Матвієвого конюшиниська.

А Матвій зайняв загін від Ет-тоєвої межі й пішов. Плита глибоко зарилася в тверде, проросле міцним корінням конюшинисько. Коні напружилися й потягнули. Груба скиба вивертається, аж коріння тріщить, і кладеться як попало на другий бік. Матвій цупко тримає чепіги, поцмокує на коні, час від часу підгонить їх посвистом батога й ступає за плугом.

Треба на зиму обернути це поле. За два літа, коли його не оралось, завелося у ньому досить різної черви. Треба вивернуть, щоб мороз покінчив з тим усім. На весну можна ярицю посіяти або овес. На конюшиниську поросте все. Вилежалась земля, та й конюшина сама додає сили…

Від дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетіли галки, ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибі, вибирають з землі борозняків, б’ються… Надійде Матвій, птахи зірвуться, облетять дугою й знову осядуть. А хитриш з них лишають гурт і йдуть борозною за Матвієм.

Он по дорозі хтось іде.

— Дай Боже здоров’я, дядьку Матвію! — гукає подорожній. Це Карпо з Дебрі.

— Боже поможи!

Матвій на хвилинку зупиняється.

— Спаси-Біг! — відповідає. Голос його вже досить втомлений й нерівний.

— Добре ореться? — питає Карпо.

— Е! Не дуже. Тверде.

— Що будете на ньому сіяти?

— Картоплю, думаю, посаджу на зарік.

— Але тре буде вироби…

— Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, підвезеться трошки гною. На весну ще раз переверну та роздеру трояном, і буде…