Волинь - Сторінка 262

— А то ж чому?

— А так. Не знаю, як вам сказати… Ми дуже віримо. Володько перебив її і нагадав нескінчену розмову.

— Ее, — сказала вона. — Не можу вам усього розказати. Це було б на цілу ніч. А тоді, на Великдень, підходимо до цвинтаря. Сміємося, жартуємо… Знаєте, як то наші сільські дурні дівчата… Невчені, прості… Всі отак, знаєте… Підходимо. Дарка ще на дорозі кричить: «Ганко, Ганко! Глянь!» — «Куди?» — кажу. «Он туди…» Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло попівського паркану з Олегом… Мені щось так зробилося… Не можу й слова сказати. І радісно, і соромно… Та, ніби мене хтось накрутив і раптом поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу: та що? Чи ти, кажу, здуріла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала від Ілька свою руку, він мене за руку вів. Ви всі, кажу, дурні. А вони в сміх. І так увійшли ми на цвинтар. Ви якраз хотіли відходити, а я не знала, що робити, вирвала з вінка одну квітку і кинула на вас. Ви оглянулись, засміялись, але пішли далі й не вернулись. Я тоді пізнала, що ви вже мене забули. Мені було так сумно, так сумно. Не знала, де подітися. А Ілько ще договорює: «Ааа! Втріскалася! Він на тебе й не дивиться!» Йди, кажу, ти, нещаснику рогатий! (він тоді саме рогату шапку носив). Не хотілося співати, була зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якісь панни. За нас, своїх, він вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кінець!

— Невже! Чому? Ганусю! — проговорив лагідно Володько, особливо останнє слово.

— Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хіба ми що? Інші? Те саме грішне тіло, і ті самі руки… Тільки тепер з мозолями. Ваші, мабуть, ні? А я думала про вас: думаю, чому він ніколи до нас не загляне? Запанів, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з мене не спускав, а тепер… Все чисто забув… І село, і нас… От чому на вас зла!

— Я хотів прийти, — сказав Володько.

— А не прийшли. Чому?

— Боявся.

— Дурите… Чого боялись? Мене? Хлопців?

— І вас, і хлопців, та й дівчат.

— Дівчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? — Ганка дивувалася щиро. Не розуміла його. — У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотів, поцілував… Що хотів, сказав. Ми ж не панянки… Пужалуста, пужалуста… Ми вам не пужалуста. Прості дівчата. Що на думці, те й на язиці, і так добре. Менше брехні…

У клуні знову почали грати, але ні Володько, ні Ганка не квапились туди йти. За плечима лоскотав холод. Ніч темна, мов вугіль, але та темнота сьогодні приємна й чарівна. Такі ночі не трапляються часто. Такі свої, довірливі… Тримаєш руки тієї істоти з двома довгими русявими косами, синіми очима, з тонким гнучким станом і, хоч її не бачиш, але чуєш кожним нервом, віддихом. Чарівна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь руки й думаєш якраз так, як часом марив в ті найкращі, найяскравіші дні молодості. Так. Це «вона». Вона і є. Близька, доступна, пружна, мов тятива, й п’янка, мов добре вино. Таку тільки бачиш у снах; у мріях, а тут вона на яві… Тут вона в твоїх руках — та величезна дорогоцінність, що тільки молодості дається зовсім даром.

А Ганка оповідає далі. Оповідає про себе, про своїх приятельок, про досвітки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповісти йому всі дні й години свого цілого дівоцтва, щоб він знав її і більше не боявся. Час все йде поволі, ніч відходить все далі й далі. У клуні грала музика, то знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися…

І от Ганка,здається, сказала все. Володько знає, хто до кого залицяється, хто за ким плаче, хто сміється…

— Ах, як гарно було там! — завершує свою думку Ганка. Під «там» вона розуміє сцену, декорації, співи. — Так би й я хотіла жити. Я плакала разом з Оленою.

Володько посміхається. Він розуміє її та її плач. Це не плач, а радість. Але треба все-таки розходитись.

— Ну, — каже нарешті Володько, потягнувши Ганку за руки, — підемо. Там нас чекають.

Вона погоджується, але ставить умову:

— Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вірю! Ну, побачимо.

Розійшлися. Володько спішить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються з Володьком. Женя жартівливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку, хоч це не до вподоби Романові.

Володько почав розплачуватись. Заплатив Яковові. Той не спав цілу ніч, все навкруги обійстя бігав та відганяв напасників. Дістав за своє. Після підійшли музики й просять «на дві пляшки» для кожного. Подивився на них сердито, але розплатився.

— Йдіть! Пийте!

— Підем, — сказав «бідний чоловік» Симон. — Може, й ви з нами?

— Йдіть самі. Я не п’ю. Потребуємо ось на «Просвіту»…

— То знаєте… «Просвіта» «Просвітою», але наш брат мусить зайти до Габеля. Такий, бачте, закон.

— Дурний закон. Розстріляти його варто.

— Но… Не ми його встановляли, не ми й будем розстрілювати… — завершив Симон.

Після підійшов до Володька Антін і говорить потиху:

— Там он чекають хлопці. Знаєш… Вони стільки для тебе попрацювали. Дай їм. На другий раз ще підуть. Хоч «по пляшці» дай.