Волинь - Сторінка 338

- Самчук Улас Олексійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Снідали самі чоловіки — батько й сини. Мати поралась біля печі, а Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бідкатися за Володька… Знов з тим селом… Мало йому старої біди, то шукає ще нової… Володько відповідав рішуче й остаточно:

— Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!

— Господи… Хоч, щоб знов замкнули.

— Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:

— То є, як було і зо мною. Я вивів людей з Дерманя… Купив їм тут землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарі, а тоді мало мене не загризли. Коли б був піддався — затоптали б. Такі ми люди.

Володькові ця батькова мова не дуже подобалась, сподівався іншого. Він знає, що старому та його мандрівка дуже не була до серця, він сердився, ні разу не відвідав у тюрмі… Старий як сердився, то сердився, але тепер це, здається, минуло.

Володько розповів про кооператив.

— Я то вже чув, — сказав старий. — Того чортового комунізму не допустіть. Я вже раз бачив його… В революцію. Досить.

Володько не гаяв часу, настрій йому сприяв, надворі розпогодилось, потепліло, світило сонце, сліпуче блищало біле рівне снігове поле. Він одразу вибрався, просто через поля, сади і долину до Рони. Було біля години десятої, але Рону застав ще у постелі. Він читав щось з Купріна… У кімнаті, як звичайно, «ліричний непорядок», а до того сьогодні додавався ще й «собачий холод». У сінях розчухраний Марко возився зі самоваром.

— Володько? — викрикнув Андрій Андрійович, коли

Марко доповів про його прибуття. — У-у! Прошу! Розуміється!

Володьків вхід нагадував вихід на сцену якогось артиста Рона був дійсно несподівано заскочений, не міг заховати свого вдоволення, просто як був у нижній білизні, зірвався з постелі і почав швидко натягати зім’яті, доброї темно-синьої матерії штани.

— Марку! Швидше самовара! У мене тут… чортячий холод… Немає дров. А це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажіть, кажіть, кажіть. І дуже добре, що вас там на тій границі… Що? Недобре? Посидів трохи. Ха! Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безліч. Жах. Сьогодні у нас загальні збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при житті… То ж туди пішли всі мої… Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй! Тобто, за Йоном — я буржуй… Ну? Що ви? Кажіть. Ви, напевно, за Йоном!

Володько спокійно посміхнувся.

— Ні, Андрію Андрійовичу, — відповів він.

— З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужі. Але чого хоче. той самий святий пролєтарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона… Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг… Приватники нас б’ють і в хвіст і в гриву… А він тут з тим комунізмом… То ж там ні одної грамотної людини, і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв’язати всю ту нашу лавочку… — Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався… — Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип’єте також скляночку…

— Дякую. Я вже поснідав.

— Е! Вип’єте! Це вже обід. Не роздягайтесь — замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? Навесні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав… Хай хоч хтось працює. Я… Ет… Який я, скажіть, господар.

Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики — ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було — не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.

Марко приніс на дерев’яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай, і Володько, своєю плутаною мовою… (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно) намагався пояснити поступовання Йона.

— Я знаю Йона, — казав він. — Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою… По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації… Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не організації, а настрій народних мас… По-друге, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві… Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені… Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.

— Можливо, можливо, — байдуже казав Рона, — але у нас тут… Тож кооператив народові… Це його хліб… Коли я відійду… Що це їм дасть?

Володько делікатно перебив: