Волинь - Сторінка 316

Рано його не будили, бо неділя. Спав, скільки хотів. Встав, був підсилений. Його костисте, змарніле обличчя відсвіжилося. Добре помився холодною водою й поголився.

Матвія не було дома. Був у церкві. Хведот і Василина в полі, біля худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увійшов до хати, вона довго мовчала. «Мабуть, гнівається, — думає Володько. — Всі встали, тільки він спить.» Потім Настя заговорила:

— По цілому селі ходять про тебе чутки… — казала непевно.

— Хай собі ходять, — сказав байдуже Володько. Мати бачила, що він не хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, які чутки, і вони його не цікавили. Йому все одно. Ось тільки треба виставу докінчити.

Потім Володько пішов з дому. Зайшов, як звичайно в неділю, до Левинських. Відвідав пана Гліба й Ольгу. Олег ще в школі.

Пан Гліб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла. Стан її не погіршився й не поліпшився. Здебільша лежить у кріслі-гойдалці де-небудь на соняшному місці, читає або, закривши очі, думає. Обличчя її все таке ж повне. Вона зовсім не загоряє. Шкіра блідувата, суха, хоч часто на чолі з’являються дрібненькі краплинки поту.

— Ну, як ваша вистава? — питала вона Володька… — Всі ми під враженням вистави… Навіть Галя. Ач, як змінилося від минулого року. То було все ми, а тепер роблять інші, а ми збоку. Один Роман там… Але він не має що робити… А вчора він оповідав про вас. (Володько спустив голову). Гарна та дівчина? Ні. Я не так хотіла сказати… Чи цікава? Гарна, то гарна… Бачила її не раз у церкві…

— Як кому, — відповів Володько. — Мені цікава.

— Але вона виходить заміж.

— Так.

Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потім повільно казала:

— «Не всі тії та сади цвітуть, що весною розцвітаються…» Чи не правда? А вам гріх, що ви її зводите…

— Тяжко вам це пояснити, — сказав Володько. Дивився вбік. Виминав її погляду. — Ви самі казали колись, що треба любити.

— Певно. Але любити вільну…

— Люблю те, що можу… Люблю не для втіхи. Люблю, бо бачу в ній те, за чим тужив… Але життя життям. Можете казати, що це гріх. Бог цього напевно не скаже.

— Ну… Можливо. Ми цього не знаємо… Це дійсно Божа річ: любов, кохання, щастя, нещастя… Життя і смерть… Все йде, минає… Приходить щось нове. Але жити треба відважно. Навіть перед смертю.

Потім прийшов обід. Володько залишився обідати. За обідом пан Гліб оповідав за інспекторську візитацію школи. Мав добрий настрій, через те оповідав зі сміхом…

— Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити, — сказала між іншим Галя. Вона говорить по-московськи. Питання ці її не цікавлять. Вона зайнята зовсім іншим. Саша має намір від’їхати, й це її хвилює.

Обід тягнеться довго. По обіді Володько йде в село. Була гарна погода. У читальні почали збиратись учасники вистави. Прийшли всі. Настрій трохи натягнутий, але нічого. Проба пройшла добре. Після проби вирішили остаточно день вистави. Далі тягнути не можна. На цьому особливо настоював Володько. Вистава в наступну неділю.

Вечором у дібрі на подвір’ї Юхима заграли музики. Парубки та дівчата пішли туди. Володько пішов також. Мав добрий настрій, без огляду на вчорашній вечір. Всі дівчата дивились на нього з незатаєною цікавістю. Мабуть, ціле село знає, що сталося вчора в читальні.

Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював кілька разів з тією самою Віркою, що вчора ввечері покликала його біля Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дівчина, їй, видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповідає йому, що казала їй Ганка.

— Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталці не подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Ні?

Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всі видатніші хлопці. Йон також тут. Він ходить, піднявши голову. Так само й танцює. Здається, і тут він сердитий. Сердито крутить дівчиною й міцно притупує великими, вичищеними чобітьми. «Комуніст», — думає Володько. Після танцю біля Йона гуртується кілька хлопців. Вони тримають себе зухвало. Мають в собі щось Йонівське. Вони відрізняються від решти хлопців, хоч, крім Володька, ніхто того не помічає.

У відчиненому вікні хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо світла на подвір’я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молоді без перерви ворушиться. Сміх, вигуки, миготять і зникають у темноті обличчя, бовкає великий бубон і все заглушує.

Кіндрат вже встиг випити. Він мне під ясенком якусь дівку, а біля нього стоїть Роман. Де він тут взявся?

— Оксано.

— Мовчи. Чого кричиш, ніби тебе ріжуть! — каже Роман. Він також п’яний.

Володько побачив Мокрину й підступив до неї.

— Хочу з вами поговорити, — сказав він. Відійшли набік.

— Де Наталка? — питає Володько.

— А хресто-святий, не знаю, — співчутливо відповідає Мокрина. — Вона ж була в читальні?

— Була. Куди пішла — не знаю. Не можете її викликати?

— Сергію! — гукнула Мокрина. Підійшов Сергій.