Волинь - Сторінка 282

— Як шкода, що я вас не бачу, — сказав він і зовсім близько нахилився до неї. Дивилась просто йому в обличчя, чув її дихання.

— Ні. Дуже добре, — шептала вона. — Я зараз, напевно, дуже смішна. Володю? Невже це ви? Не вірю. Ніяк не вірю. Володю? Господи! Як чекала я на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергія… Казав він вам?

— Казав, — тихо проговорив Володько.

— А я все не хотіла вірити. Сьогодні прийшла до нас тітка. Я не хотіла йти на досвітки… Зісталась дома. Оце недавно… Вже ми хотіли лягати… Чую, хтось у вікно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто там? — кажу. А вийди сюди, чую Дарчин голос. У мені одразу забилось серце. Одразу за вас подумала. Не знаю, що таке… Щось чула. Накинула теплу хустку й вийшла. Ходи, каже. Він прийшов. Володько? — перепитую ще. Ну, певно! Я кажу: біжи, а я прийду. Думала, що б його тітці сказати. Вони пішли спати, а я за хустку й сюди! Але ходім звідси. Тут весь час ходять. Переступили через поріг, зачинили двері. Перед ними чорна, глупа ніч і вітер. Рве з Ганки хустку, вона горне її до себе. Володько не знає ні подвір’я, ні місцевості. Вона кудись потягнула його. Якась дерев’яна стіна, піддашшя. Вітер сердито шмагає, але там за стіною.

— Вам не холодно? — сказала вже трошки голосніше Ганка й вкрила його своєю хусткою.

— Мені? З вами? — здивувався Володько. — Коли б тут мороз, буревій, коли б тут хтозна-що, і то не чув би ні холоду, ні огню… Хіба ж можна.

Намагався її краще загорнути, після тулив її до себе. Перше хвилювання минуло, віднайшлась сила, мова…

Ніколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собі вогню, такого приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вітер бився за стіною, ніч, тиша. Там далеко, на подвір’ї мерехтить віконечко й в ньому трошечки світла. Регіт звідти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те вже зникло. Чув, бачив тільки це щось тепле, приємне, тріпотливе коло себе. Хотів би тиснути його до себе, горнути… Хотів би казати ласкаві слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимріяний стан… Рука лежить на ньому… Ті самі не раз уявлювані груди. Ось вони. Торкається до них своїми грудьми. Тільки щік, уст і очей не видно. Зате чує їх. Вони такі гарячі, такі солодкі, такі ніжні… Так солодко торкатись до них устами й пити з них чад, втому, розкіш… Ні, ні! Відірватись від них нема сили. Якісь окови на ногах. Звідсіль не зрушиш їх. І руки оковані також. Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.

— Ку-кур-і-і-ік-у-у-у! — десь зовсім близько закричав півень.

— Боже! Це вже перші півні! — схаменулась Ганка. — Так пізно! А в хаті все ще світиться.

Вже кілька разів хтось відходив. Чути було вигуки хлопців по селі… Перегукувалися дикими совами, і гук той летів по вітрі десь у безвість.

— Моя шапка там, — сказав Володько. — Не хочеться вже заходити.

— Я винесу. Деякі хлопці тут ночують.

— Тут? — здивувався Володько.

— Певно. У нас така звичка. З діда й прадіда. І це нічого. Ніхто не дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться, — пояснювала Ганка.

Володько й сам знав звички свого села, але не міг про це навіть подумати. Чув в собі забагато сили. Боявся самого себе, тікав, як міг. Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею, відкидав і знову тікав, страшно тікав.

Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:

— Піду, Ганнусю! Хто там є?

— Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темноті щось затупало й підбігло просто до Валодька. Він відступив.

— Не бійся. Це Євдощин Жук, — сказала Ганка. — Жучку! Де ти був? Ти, ти!! — і погладила пса по голові. Він радісно махав хвостом, нюхав Володька і скакав.

— Піду, Ганнусю, — ще раз сказав Володько.

— Тікаєте? — проговорила вона.

Пообіцяв, що прийде, вирвався силою з обіймів і побіг в густу темноту.

Сам не знав, куди бігти. Стежку, якою провадив його Сергій, стратив. Біг просто через якісь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався, падав. З заходу дув холодний вітер, шарпав деревами. У селі кричали півні.

V

Йшла осінь. Дощем поливались поля, вітер отам з-під лісу виривавсь і біг шаленим бігом над селами й полями. Дерева шарпались, сердиті, злі. Поля терпіли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очі, огортались чим тільки могли. Ранками й вечорами курились димарі. Дим виривався і, схиливши голову, чимскоріше намагався сховатись за стріху, припасти до землі, але вітер налітав, топтавсь по ньому, сік батогами, шарпав і розривав його на дрібні куски.

Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуваті, сірі, потужні. Тяжко їм рухати своїми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схід, ніби армія. Місцями чомусь згорталися, родили дощ, що летів униз скісно, ніби віття косатої берези.

Такі були дні. Були й ночі такі. Доба, як і завжди, мала двадцять чотири години. Тільки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що світить, гріє й оживляє все, тепер мало з’являлось на небі, а ще менше було його на землі. Дні були сірі, а ночі чорні, мов вугілля.