Волинь - Сторінка 255

от ти роби так. А ти знову так. Всіх стягати, всіх… Ставити їх на їх справжньому місці, вчити говорити правдиві слова, ще нечувані тут і небувалі…

Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у дядька. Вічно тільки сяде, виставить черево й сопе. А яку дістане роль? Володько сказав:

— Матір.

— Матір? Стару? — перелякалася Розочка. — Я ж молода. — Образилася. Володькові щось треба казати.

— Матір найпочесніша роля в життю, — сказав Володько. Хотів ніби жартома, але вірив у свої слова, — Це досить тяжка й відповідальна роля. Це одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мізерна ролька… — і Володько забожився.

Все-таки Розочка погодилась.

За пару днів усе полагоджено. Пан Гліб відпустив у школі своє помешкання. Хотіли клас, але класу не можна. На такі речі класу не можна дати. Обійшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по селі про «кумедію». Чутки добігли до Андрія Андрійовича Рони. Як можна, що його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов і запропонував свої режисерські послуги.

І це було до речі. Сам Володько не зовсім добре справлявся з цим.

Пан Рона вже поважний пан. Він був у Києві, Петрограді, Москві. Він мав знайомства з відомими артистами. Він сам грав і навіть сам писав п’єси. Нарешті, у нього на носі пенсне… Володько навіть здалека не міг рівнятися до пана Рони. Андрій Андрійович одразу все перевернув по-своєму. Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такі-то рухи. Кожний голос має своє місце. Розуміється…

І справа пішла.

Кожного вечора в кімнаті пана Гліба повно молоді. Світиться велика лампа. Вікна завішені. Зі стіни дивиться Шевченко…

Надворі дощ і темно… Зовсім темно, хоч око виколи… Західний вітер нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги розмокли, стріхи розмокли. Дим не піднімається догори, а котиться по мокрих стріхах, по зболоченому подвір’ю, по костриці на городі. Ворони сумно чистять свої дзьоби, зрідка невдоволено крякають і перелітають з города на город. Горобці зашиваються під стріхи й так мовчки сидять, мов покарані. Собаки по ночах виють з нудьги. Одні п’яниці розкошують у такі дні. Цілі довгі вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому, виспівують «голоту» або «прощай ти, город, прощай, Кавказ…»

Цієї осені по селі йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка перелазить з хати до хати. Сьогодні тут, завтра на другому кінці, під Одерадівкою. На всіх вечорницях, у Габеля, у козака. П’яні й тверезі — всі гуторять про театри. Кажуть, ніби переодягнуться й будуть говорити до ладу, і все смішне. Нікого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там люди під вікнами, але до середини не пускають. Готуються…

До Матвія та чутка давно дійшла, але він довго мовчав. Володько до цього часу сидів дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото не болото, а він іде. Коли вертається, ніхто не чує. Це не по-господарському.

— Знаєш що? — заговорив одного разу батько. — Ти вже виріс і маєш свій розум. Театри театрами, але господарство перва річ. Кажу: не забувай господарства… Он, кажуть, поліція вже розпитувала про тебе… Це казав козак…

— Ви боїтесь поліції? — запитав зненацька Володько. Матвій збентежився.

— Ну… То ні… Але… Володько перебив старого:

— Тату. Я знаю, що роблю.

На цьому їх розмова скінчилась. Матвій відійшов. Пробувала ще говорити мати.

— Завжди не сидів, завжди шукав на себе лиху годину… А прийдуть, а заберуть тебе…

— Не прийдуть і не заберуть. Не бійтесь, — коротко відповів матері. А сам ішов далі. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був між людьми. Чув і бачив їх. То в Левинських, то в Сергія. Говорив, говорив, говорив. Сперечався з паном Глібом, повчав Сергія, грав роль Тимоша, співав «Ой, що ж то за шум», сміявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, і та приїхала.

Часом заходив до Андрія Рони. Пили чай і розмовляли про Ібсена. Потім переходили на політику. Рона переконує, що треба владі скоритися. Влада є влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розуміється, не можна зложити руки й сидіти. Треба робити.

Володько має на ці речі свій погляд.

А проби йдуть. Скоро вистава. Треба від староства дозвіл. Написали прохання, приложили марки, Володько випросив у батька коні й поїхав.

Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивіска, орел і напис. Вузький коридор, направо двері, наліво двері… Просто сходи на поверх. Прохання приймають на поверсі. Там молодий пан у френчі. Довгі ноги, руки, пальці… Володько подав йому прохання. Той подивився й по часі сказав:

— Мусите додати до прохання два примірники п’єси.

— І більше нічого? — запитав Володько.

— Нічого.

Володько побіг до міста, обпитав у всіх книгарнях, чи не можна купити два примірники п’єси. Не знайшов. Прийдеться ту річ два рази переписати. Від’їхав додому, взяв собі на допомогу Романа й за два дні знову з’явився у старостві. На цей раз пішки.