Волинь - Сторінка 249

З передпокою висуває голову матушка.

— Ти тут, Глібчику? А йди, дитятко, поможи Галочці.

— Зараз, мамо! — говорить Гліб, перериває мову, зривається, на бігу вибачається і зникає у кухні.

Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потім витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кілька ле дачих рухів руками, що має значити гімнастичні вправи. Після по черзі корчить і напружує то ліву, то праву руку й мацає їх м’язи. Намацавшись, іде без сорочки до їдальні, щоб похвалитись своїми м’язами Володькові.

— Володя! Пащупай! — крекче, напружує м’язи й підходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний і напружений, чекає, що той скаже.

— Да! — резюмує Володько. — Мускули імєєш желєзниє.

— А знаєш, что я кушаю? — з задоволенням питається Роман. — Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.

З кухні знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:

— Рома! Ти б пішов прив’язав Казана.

— Разве ти нє відіш, что я без рубахі! — сердито відгризається Роман. — Пусть пайдьот Алєг. Он нічево нє дєлаєт.

— А ти ужаасно занят. Да, да… Олег гість, а ти… — і не договоривши, вона ховається за дверима.

— Я, мамо, зараз! — зривається за нею Олег і вибігає.

— Ех, і мазнули ми вчора! — хвалиться Роман. Говорить, розуміється, по-московському. — По пляшці на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.

— А хто був? — перебиває Володько.

— Саша, Лінкерт і я. Після пристав дядя Кіндрат.

— Хто платив? — запитує знову Володько.

— Я. У мене завелась «дєньга»… На пляшок десять. Ти сьогодні не відходь з Олегом, — каже Роман. Говорить з посміхом, ніби хвалиться.

Володько байдуже вислухує і каже:

— Ні. Я мушу побути з Олегом. Він завтра їде.

— Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його хвостиком. Чудово, ні? «А как же он сюда папал?», знаєш? Хе-хе-хе! — засміявся Роман.

— Ні не знаю.

— Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.

— Нащо?

— Ну, але скажи. Так собі…

— Вийде по-дурному. Для чого сердити. Мені це не зробить ніякої приємності.

— Бо він ще зовсім хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить, залицяється.

— Але ж і ти не багато старший.

— Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?

— По-моєму, не багато.

— Але ж я голю вуса. Ти тільки помацай. Справжня під носом щетина. — При цьому Роман надув губи, щоб Володькові вигідніше помацати.

Володько засміявся.

— Так. Якийсь мошок маєш, — підтвердив він.

— Але у тебе… У тебе вже й борода росте, — заздрісне зауважив Роман. Володько не відповів нічого й одвернувся.

Після Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав краватку — метелика, лаяв усіх, що йому кудись її закинули. Володько сидить і чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й піти до Сергія. Він давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу «Саша Жегульов» Андреева й від того часу не бачив його.

Увійшла Галя і почала накривати стіл. Прийшов також Олег. Роман хотів кудись вийти і кликав Володька, але він не пішов.

— Ну, що? — питає Галя, — Ви ще не закохались? Володько почервонів.

— Чого червонієте? — продовжує своїм дзвінким, жартівливим контральто Галя. — Нема чого червоніти. І не такі зубри закохуються. Чула, що ваш тато збирається вас одружити. Якась там багата жолоб’янка, три десятини землі, півтисяча долярів. Ну що ж… Женіться. Почекайте з пару років, відпустіть вуса й вйо! Чого там… Наші он по всіх хуторах за дівчатами гасають.

— Не можу закохатись, — рішився щось сказати Володько, розуміючи жарт.

— Ой-йой-йой! Дивіться мені. Весь, мов з кришталю, аж ніздрі тремтять, і той бреше. От дійсно кам’яне серце — Апроксін Кападокійський. Ага! — перервала раптом мову Галя. — Папа прієхал.

У кухні заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдій. Високий, рівний, з широкою лисиною, завжди поважний, він вступив до їдальні. Був засапаний, втомлений. Він хворіє на сухоти, здебільша лежить у ліжку й ледве відправляє свою службу.

Володько шанував цього священика віддавна. Встав і потиснув його руку.

— Тато дома? — спитав він Володька.

— Дома, отче Клавдію, — відповів він.

— Вже зібрали з поля? — запитав він ще раз.

— Вже. Зісталась тільки насінна конюшина й картопля, — ввічливо й ділово відповів Володько.

— Ага… Ну, й добре! До свідання! — байдуже, сапаючи проговорив о. Клавдій і пішов до своєї кімнати. Займав велику, соняшну кімнату, що колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обідав й вечеряв. Там спав, зрідка виходив на сонце пройтися. Вів тихе, відокремлене життя, що догоряло, мов свічка, але обов’язки свої виконував точно, пильно й сумлінно. Ніхто в селі не може на нього поскаржитись. Всі люблять його й шанують, хоч з людьми він не дуже любить стикатись.

Нарешті стіл накритий. За вікном чути: скликають на обід. Входять Оля, пан Гліб, Саша. Приходить і Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається і відходить до кімнати о. Клавдія, щоб робити йому товариство. За господиню сьогодні панна Галя, через те увійшла вона за німою, що несла велетенську мису борщу.