Волинь - Сторінка 233

- Самчук Улас Олексійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Да. Ето не гадітся, — заявляє козак і після того пристав до Макара. У цього також кобили. Дві череваті старі кобили. Козак оглянув одну й заявив: — Вот ету випрягай.

— Хіба ж вона годиться під сідло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у кавалерії служив і знаю, що до чого…

— Всьо равно. Нет лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету: лошадь дам. Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов за нєйо на тот свєт отправіть.

Нічого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли і забрали. Макара на цілу ніч відправили додому. Що він тут з каліченим конем робитиме? Лишився Володько з Титьом.

Володько ще зварив юшку, пішов до одинокої на цілий полк польової кухні і випросив жменю солі, щоби посолити її… їли всі три. Юшка недобра, пісна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився. Вигляд у нього кислий. Він непевний, чи його виміняний кінь дійде додому.

Макар від’їхав. Сонце захопить і починає сутеніти. Коні вже під’їли. Володько і Тить стоять і не знають, що мають. робити. На землі купа скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь большевик розносить і роздає часописи. «Красноармеец» і «Красная Звезда». Друковані вони на сірім поганім папері. Володько дістав два часописи і почав читати.

Велетенські успіхи хороброї червоної армії. Накази. Описи. Оповідання. Вірші. Володько читає так довго, поки не стало зовсім темно. Після роздумує над прочитаним та вслухується в настрій оточення. Йому хочеться затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечір. Таких вечорів мало буває. Колись він сам згадає не раз цей винятково дивний час і, може, колись, на старості літ, сяде й розкаже своїм дітям та внукам про те, що діялось на нашій землі. Всі будуть слухати й казати: «Слава Богу, що минуло, а ще більша Йому слава, що лишило нам науку. Нам і нащадкам нашим».

Місяць піднімається, тіні густішають, на патину буряків сідає роса. По селі крики коней і людей. Тить розлігся на. взнак на скриньках набоїв і хропе. Коні жують зів’ялу, зім’яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть, тут і переночують. Але ні. По часі розгонно під’їхав той самий вершник, що їхав з Володьком.

— Мальчік! — загукав він. — А, мальчік! Паєзжай за мной. Старік тоже!..

Володько зіскакує з воза, будить Титя, вкладає собі й Титьові на віз скидані Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить.

Виїжджають за село. Місячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю. Зовсім тихо, хоча під деревами видно вози й коні. Вершник знаходить місце для Володька, а Титя веде ще далі. Володько під’їжджає під розлоге дерево і зупиняється наніч. Розпрягає коні, прив’язує їх так, щоб вигідніше могли відпочити.

За хвилю приїжджає вершник. Він дає Володькові мотуз і каже, щоб пішов отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру в’язку вівса. Вершник прив’язує свого коня до Володькового воза і питає:

— Єл ти что?..

— Мало, — відповідає Володько.

— Ну так паді са мной…

Мовчки обидва відходять. Ідуть досить довго. Приходять в гущавину гаю. Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посередині котрої палає велике багаття. Навколо лавиці, столик, комердяки. Скрізь стоять, сидять, лежать люди. Мужчини і жінки. Ці останні стрижені, у мужеських одягах і в кепках.

— Здаро, братва! — проговорив вершник.

— Здравя желаєм, таваріщ командір! — відповіли йому хором.

— Чай єсть? — запитав командир.

— Єсть…

— Тяні сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот маладой таваріщ жрать хочет. Ну как ляхі?..

— Нічаво. Наші пака толька балуют. Сєводня ссаділі єроплан.

— Їхній?..

— Панятно. І то обознікі, с вінтовок… Гріцко-шорнік здорава бйоть. Трі пана забралі і ломаную машіну…

— Жівиє пани?..

— Жівйот. Адному тока башку свернуло.

З’являється теплий в алюмінієвих чашках чай, чорний грубий хліб і холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присів на ісусні дерева. І чай, і яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть і розглядає обличчя людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освітлює ці дужі у шкіряних одягах постаті з крутою й уривною мовою. Називають себе політруками, воєнкомами, або просто «командірами». Розмова точиться живо. Час від часу зривається й вибухає буревій реготу. Сильні білі зуби блищать у сяйві полум’я.

З’їли, що подали.

— Сит? — запитав командир Володька.

— Кажеться, — відповів той.

— Вот eтa вазьмі с сабой, — і подає боханець хліба і торбину цукру. Володько мовчки бере і відходить до свого воза. Глибока ясна ніч. Місяць звівся на височінь і світить завзято.

Володько примостився спати на возі. По деякім часі приходить командир.

— Спіш, мальчік?..

— Сабіраюсь, — відповідає Володько.

— А мнє будєт там место? — питає далі.

— Пожалуй, хватіт, — каже Володько. — Вот здесь, — і сам відсувається на бік.